Останні події

Сергій Аверченко: Успіх — це результат роботи

І саме так він досяг успіху і, як кажуть, зробив себе. Звичайний сільський хлопчак, вихованець школи—інтернату та Суворовського училища, нині — успішний бізнесмен, громадський діяч, а віднедавна і політик. Як йому все це вдалося, без грошей і впливових покровителів, Сергій Аверченко розповість тільки нашим читачам — «Віч—на—віч». Продовжуємо ближче знайомити вас із тими, за кого ви віддали свій голос на минулих виборах.

«У нашій родині культ навчання»

— Ви з великої родини, як опинилися у школі—інтернаті?

— Я народився у селі Клюси Городнянського району. Від мого дому до Росії було 20 метрів, а до Білорусії — 4 км. У нашій родині був культ навчання: не було жодного приводу, з якого можна було б пропустити школу. Навіть від робіт на городі ми були звільнені: батьки вважали, що головне — освіта. У селі восьмирічна школа, та й класу мого віку не було. Частина дітей їздили у «лісову школу»: виходили у лісі, не доїжджаючи до сусіднього села, гралися там цілий день, а в обід поверталися додому, нібито зі школи. З моїми батьками таке не пройшло б. Тож, я пішов до Городнянської школи—інтернату. Звичайно, там були свої закони, жорстка дисципліна, але навчання було дуже якісне. Батьки платили за школу половину своєї зарплатні, але це було варте того — знання, одержані в Городнянській школі—інтернаті, давали шанс вступити до вищого учбового закладу.

— Чому вирішили піти до Суворовського?

— У якийсь момент у школі залишили тільки сиріт, а решті довелося піти. Я пішов до восьмого класу Чернігівської школи—інтернату. Тут все було зовсім по—іншому… Навчатися стало неможливо. Бо нікому це не було потрібно. А я звик вчитися. Щоб виконати домашнє завдання, доводилося ховатися на верхньому поверсі на сходах — тільки там було спокійно. Я зрозумів, що ще на рік я тут залишуся — і все, далі на мене нічого не чекатиме. А у мене навіть поточних четвірок мало було. Я мріяв стати лікарем, як старший брат. Аж тут чоловік сестри запропонував спробувати вступити до Суворовського. Після інтернату нічого не було страшно. Та й батько у нас — учасник бойових дій, фронтовик — приклад для нас. І ось із Чернігівщини поїхали два автобуси бажаючих вступати до Київського Суворовського — десь 90 чоловік. Офіційно конкурс — 16 хлопців на місце. А вступило всього четверо.

«Чесність — найдорожчий капітал»

— Ніколи не шкодували про свій вибір стати військовим?

— Що ви! Нарешті я потрапив до місця, про яке мріяв! Я просто насолоджувався тією атмосферою. Дух змагання, культ навчання, справжнє братство! А які у нас були викладачі — справжні старші товариші, наставники, друзі, батьки. Командир взводу Іван Костянтинович Дерюгін — батько Ірини Дерюгіної, тесть Олега Блохіна, викладач фізкультури Борис Михайлович Гуревич — олімпійський чемпіон із вільної боротьби, викладач естетики Єлизавета Георгіївна Гапонова — рідна сестра маршала Куликова, який тоді був Головнокомандувачем Об’єднаних збройних сил країн—учасниць Варшавського договору. Нам казали, що ми вже носимо у своїх портфелях маршальські жезли, їх тільки треба дістати. Тому іншої перспективи, як стати офіцером, у мене і не було. Щоправда, я хотів до військової медичної академії. Але рознарядки не було. І я потрапив до Курганського вищого військово—політичного училища.

— Куди занесла служба?

— Починав служити на Далекому Сході замполітом роти охорони. 96 чоловік різних національностей! Командира роти не було — зняли після того, як солдат застрелив сержанта. Фактично, порядок довелося наводити самому. І вже за півтора року рота стала зразковою. Ми привели до ладу могили ветеранів, збудували танцмайданчик, спортзал. Але коли розвалився Союз, я повернувся в Україну. На Далекому Сході перспектив не було: авіація перестала літати. Служив у військкоматі в Городні. Недовго правда — тільки півроку. Прийшов лист із Міноборони: у Києві відкривається німецька школа бізнесу для відставних офіцерів. Мене довго вмовляти не треба було! Написав рапорт. Відпускати не хотіли — працювати не було з ким. Але я стояв на своєму: не дай Боже, війна — я готовий стати у стрій, але час спробувати щось нове.

— Отже, з німецької школи і почався ваш бізнес?

— Взагалі—то, бізнесом я почав займатися ще на Сході. Їздив до Китаю, купував одяг, взуття, забивав під зав’язку свій «Запорожець» і віз по районах у магазини. Полиці ж тоді були порожні. У мене були з усіма хороші стосунки, мені довіряли. І навіть якщо зараз я повернуся туди і пройду вулицею, зустріну знайомих, мені не буде соромно! Чесність — найдорожчий капітал. Але німецькі бізнесмени навчили мене більш професійно вести справи! Головне — вірити у свої сили. Успіх — це результат роботи. І найголовніше — працювати систематично і регулярно, кожного дня в одному напрямку. Тоді ти приречений на успіх. Щоправда, можна дертися у гору, а потім зрозуміти, що драбина підставлена не до тієї стіни… Але головний ворог успіху — ти сам, якщо не вмієш організуватися. Зі 150 учнів школи бізнесу рекомендації дали тільки чотирьом, у тому числі й мені. Навіть роботу в Німеччині пропонували, але я вирішив, що зможу знайти себе і вдома.

Перша оборудка — по нулях

— З чого все почалося на Батьківщині?

— Я зняв невеличку кімнатку, сестра дала телефон. І от ми залишилися один на один: я і телефон. Як працювати, я знав добре, а от що робити — не мав уявлення. Перше правило бізнесу: знайди потребу і задовольни її. Я обдзвонив усіх знайомих: питав, може, комусь щось потрібно. І ось з’ясував, що директор молокозаводу хоче відкрити магазин і йому потрібні вітрини. Питає: «Зможеш дістати?». Кажу: «Звичайно, без проблем!». Де ті вітрини беруться, і що це взагалі таке, я навіть не уявляв. Але знайшов Харківський завод торговельного обладнання, дізнався у них ціну, накинув 15% — боявся переборщити із заробітком. Але потім: транспорт, вантажники, туди, сюди. Словом, перша оборудка пройшла по нулях: ані копійки заробітку, добре, що без збитків. Та це було тренування, досвід. Потроху—потроху, люди почали до мене звикати, бачили, що працюю я швидко, без браку, і зрозуміли, що краще мати справу зі мною, ніж з базою. Спочатку я був собі і начальником, і бухгалтером, і вантажником, і водієм. А потім став купувати час у людей — адже своїх тільки 24 години.

— До чого доросли сьогодні?

— Поступово ми розросталися — стало мало місця. І от купили розвалену валяльну фабрику і привели її до ладу. Сьогодні виробничо—торговий комплекс «Аврора» виготовляє меблі, займається усіма видами металообробки, надає послуги з обслуговування холодильного, теплового, торгового обладнання. Причому, у всіх наших керівників і вдома, і в офісі тільки наші меблі: самі маємо «куштувати», що виробляємо. Сьогодні я — лише менеджер зі зв’язків з державними установами. Всі директорські посади віддав молодим і перспективним людям, які виросли, як спеціалісти, на моїх очах. Я нічого не роблю своїми руками — делегую повноваження. Це, знаєте, як диригент в оркестрі: поки він керує, оркестр добре грає, щойно він вирішить зійти зі свого місця і взяти в руки інструмент, все розвалиться. Я намагаюся зробити так, щоб керування підприємством було не ручним, а автоматичним, щоб без вказівок і нагляду кожен робив свою справу. Для нас головне — результат. Кожен працівник проходить атестацію, коли влаштовується на роботу. Так само було і з моїми дітьми. Сьогодні вони працюють на звичайних посадах: син — інженер—технолог (не побоюся сказати, найкращий проектувальник об’єктів харчування в місті), донька — менеджер із реклами.

На кого працює держава?

— Сьогодні ви ще й активний громадський діяч. Навіщо вам це?

— Не від хорошого життя. Насправді, наше життя, як велосипед: поки ми крутимо колеса, ми їдемо. По інерції далеко не заїдеш — в один прекрасний момент просто впадеш. Тому я намагаюся не зупинятися, і люблю робити те, що до мене ніхто не пробував. Але з’явились труднощі — всілякі перепони зі сторони контролюючих органів та чиновників. У 2006 році я вирішив створити Лігу роботодавців Чернігова для захисту інтересів власників малого і середнього бізнесу, адже держава не мотивує до розвитку підприємництва, а спонукає до самозахисту людей власної справи. Ліга дала паростки для створення обласної організації роботодавців. А потім, об’єднавшись з іншими обласними організаціями роботодавців, ми створили Обласне об’єднання організацій роботодавців «Сіверщина», яке зараз активно розбудовується і вже приймає активну участь у законотворчій діяльності та практично захищає інтереси членів організації. В об’єднання входять як власники, так і директори підприємств — ті, хто розуміють, що лише об’єднавши зусилля, ми можемо захистити підприємництво, а значить і суспільство. Особливо багато чого зроблено за останній рік. Ось нещодавно ми презентували Раду підприємців Чернігівської області. Ця організація унікальна тим, що об’єднує вічних опонентів: роботодавців і профспілки. І свідчить це про те, що держава не працює ні на користь одних, ні на користь інших. На кого ж тоді вона працює?

— Як ви потрапили у політику?

— Випадково! У квітні минулого року я випадково потрапив на установчий з’їзд партії УДАР Віталія Кличка. Чесно кажучи, хотів поспілкуватися з цієї відомою людиною, цікавою особистістю, отримати якийсь заряд позитиву. Але побачив людей і принципи, за якими вони працюють, і вирішив, що мені з ними в одному напрямку, і став головою обласної організації партії. Цікаво, що з центру під час передвиборної кампанії нам не ставили ніяких завдань. Ще навесні ніхто в Чернігові не знав про таку партію. А восени до місцевих рад пройшли 22 наших депутати, у тому числі троє — до міської ради.

— Як ваша невеличка фракція почувається сьогодні в міській раді?

— Думаю, у цьому якраз наша перевага: дві найбільші політичні сили дуже гостро заточені одна проти одної. Але абсолютної більшості немає у жодної з них. Тому ми граємо важливу роль при вирішенні питань. Можна сказати, що ми в опозиції і до влади, і до опозиції: ми проти безгосподарності, корупції, бюрократії.

«Командує парадом дружина»

— Ви дуже захоплено розповідаєте про свій бізнес. А чи є час на ще якісь захоплення?

— Через день я навідуюся до спортзали: волейбол, басейн. Зараз тренуюся для участі у благодійному танцювальному проекті. Хоч у Суворовському колись і вчився танцювати, але минуло вже 30 років, тож під час першої репетиції разів п’ять наступив на ногу партнерці. Я люблю природу і риболовлю. Іноді виїжджаю з друзями на полювання, але виключно поспілкуватися і подихати свіжим повітрям. У мене є зброя, але я ніколи її не використовую — настрілявся, будучи кадровим військовим.

— Ви багатодітний батько: суворий із дітьми?

— У мене син і донька від першого шлюбу, вже дорослі, та син і донька від другого: чотирикласник і другокласниця. Усі вони між собою дуже добре спілкуються, тримаються один за одного. Навіть якісь там спільні секрети у них є. Думаю, я суворий, але справедливий. Взагалі, вдома я відпочиваю — командує парадом дружина. Але робити всю чоловічу роботу можу, бо ж виріс у селі: вмію і з молотком поводитися, і з сокирою, кошу добре, сіяти вмію з долоні.

— Чи є у вас родинні традиції?

— У нас є дуже добра традиція — бути дружніми, любити та поважати один одного. Це — найголовніше!

 — Чернігів для вас рідне місто?


— Безперечно! Сумую, навіть коли їду на кілька днів. Хотілось би навести у місті лад і залучити до благоустрою побільше чернігівців. Проблема Чернігова не в нестачі грошей, а в нестачі розуміння у мешканців, що це наш дім, і ми про нього маємо дбати.

 Джерело: Ольга ЧИЖОВА 
Газета "Чернігівські відомості", 30 березня 2011 року

  30 Березеня 2011 +Коментар | подобається